<< Главная страница

Вершники



Категории Юрiй Яновський ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Подвiйне коло У першiй новелi Подвiйне коло розкрито складне життя роду Половцiв, якi жорстоко i непримиренно роз'єднанi подiями громадянськоï вiйни. У кривавому бою сходяться брати. Був серпень 1919 року. Загоном добровольчоï армiï генерала Антона Денiкiна командував Половець Андрiй. Купу кiнного козацтва головного отамана Симона Петлюри вiв Половець Оверко. Так сталося, що у цьому бою перемогу одержав Оверко. Поранений Андрiй опинився в полонi у брата. Чи ворухнеться у серцях братiв щось живе? Здається, так. Ось Оверко питає в Андрiя, що йому згадується. У них спiльне життя, спiльнi спогади, спiльнi батьки... Хiба цього замало? Андрiй нагадує Оверковi батьковi слова: Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду. Чи зглянувся брат на брата? Нi. З погордою(вiдповiв брат братовi: Рiд — це основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тодi хай рiд плаче, тодi брат брата зарубає, он як! Нiчого, — втiшається Оверко, — рiд переведеться, держава стоятиме. I вбиває брата, не слухаючи анi його благань, анi його проклять. А в степу, десь далеко, бiля моря стоïть ïхнiй батько i з теплотою згадує синiв. Не знає вiн, що десь серед простору вже лежить неживий син Андрiй, а в смертельному двобоï зiйшлися iншi його сини — Оверко та Сашко з Панасом. Махновець Панас зупиняє чотирнадцятирiчного Сашка, що хотiв був добити пораненого Оверка. То, може, цього разу вбивства не станеться? Оверко нагадує братам слова батька про згоду. Але i в Панаса своï мiркування: ...рiду державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархiю несем на плечах, нащо нам рiд, коли не треба держави, не треба родини, а вiльне спiвжиття? Проклинаю тебе, — гукнув Оверко, повторяючи слова недавно вбитого ним брата Андрiя. Не зглянувся Панас. Єдине, на що спромiгся, — обом братам яму викопав. По обличчю Панаса Половця бiгли дощовi краплi, збоку здавалося, що вiн слiзно плаче коло готовоï могили, у всього загону текли дощовi сльози, це була страшна рiч, щоб отак плакав гiрко цiлий вiйськовий загiн, а дощ на вгавав. То, здавалося, сама природа, сам Бог плакав над тiєю гiркою могилою, бо не було справжнiх слiз у людей. Аж тут де не взявся загiн iнтернацiонального полку на чолi з Iваном Половцем. I ролi помiнялися знов. Знову перед Iваном стоять полоненi брати Панас та Сашко, а Iван ïм промовляє, що скрiзь по степах судяться зараз двi правди: правда багатих i правда бiдних. Вiн виголошує славу Радянськiй владi i Червонiй Армiï, вiн вважає, що правда тiльки на його боцi. Панас не чекав собi милостi, вiн бачив, як загинули його вояки, що ïх вiн збирав як зерно до зерна, а iншi з них стали не його. У нього промайнуло в головi дитинство i дитячi роки на шаландi, i нiчнi влови, i запах материноï одежi, неосяжний простiр моря. Згадав тодi Панас батьковi слова про згоду, та пiзно й марно. Сильнiша виявилась правда Iвана. От i бачиш сам, що рiд розпадається, а клас стоïть, i весь свiт за нас, i Карл Маркс. Панас проклинає брата i, вихопивши браунiнга з — пiд френча, пускає собi в рот кулю. Так Iван Половець втратив трьох братiв. Одного роду, — сказав(комiсар)Герт, — та не одногозтобою класу. Такий категоричний пiдсумок нiби обрубує усякi роздуми над подiями. А замислитися є над чим. Ю. Яновський емоцiйно переконливо зображує трагiчну суть громадянськоï вiйни — розпад родини, розпад нормальних людських стосункiв мiж тими, хто є народом, родиною. Чого варта будь-яка правда, якщо в основi ïï лежить право на вбивство заради iдей — ось у чому гуманiстична iдея цiєï новели. Цiна великих соцiалiстичних перемог — чи не завелика для нашого народу, для нацiï? Дитинство Навiщо вмiщена тут новела Дитинство? Не про вiйну розповiдається в нiй, а про дитинство майбутнього комiсара, а потiм письменника Данила Чабана, з яким читач ще зустрiнеться у новелi Батальойн Шведа. Дитинство — це початок усього в людини — i доброго, i злого. Данилка виховував степ, красу якого розумiв малий серцем. Комусь, не степовиковi, не зрозумiло, як живуть люди на голiй, порожнiй рiвнинi, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якоï був за няньку, степ простилався перед ним, як Чарiвна долина, на якiй пахне трава, пахнуть квiти, навiть сонце пахне, як жовтий вiск... А ще його виховував прадiд, що знав усi степовi таємницi. Вiн здавався хлопцевi господарем степових звичаïв, знав безлiч прикмет про вiтер i сонце, трави i квiти, знав i шанував старовиннi народнi звичаï, без яких свiт був би бiдним. Очима маленького Данилка ми бачимо багатобарвну землю навеснi, майстерно випеченого жайворонка, що його зробила мати на сорок святих i ще багато чого цiкавого. Теплiє на душi вiд тих сторiнок. Чи, може, власнi спогади навiюють читачевi отi картини дитинства. Поетичний свiт малого Данилка вимальований з такою емоцiйною теплотою, що пригортаєшся серцем до героя i вiриш кожному слову. Сiм'я була небагата, навiть поïсти не завжди було що, тож хлопчик молився зi справжнiм натхненням пiд час посту тiєю улюбленою молитвою, якоï його навчив прадiд Данило: Дай менi, Боже, картоплi, киселю й розум добрий. Може, у цiй жартiвливiй молитвi була саме та народна мудрiсть, що формує мораль. Добрий розум мати, любити свою землю, поважати своïх батькiв, свiй народ, його вiру i звичаï — ось i є та наука, якоï зазнав у дитинствi Данилко. Це те, що робить людину людиною — частиною свого народу. Це i є застава вiчного життя на землi. Шаланда в морi Вiє степом вiтер — трамонтан. От i зараз Трамонтан дмухав з берега, був мiсяць сiчень чи лютий, море замерзло на сотню метрiв, на морi розходилися хвилi, на обрiï вони були гарнi з бiлими гривами, добiгали до берега напроти вiтру, вiтер збивав з них бiлi шапки... Насувався шторм. А на березi стояла стара Половчиха, одежа на нiй вiялась, мов на кам'янiй, вона була висока та сувора, яку пiснi. Вона вирядила у море свого чоловiка Мусiя i тепер виглядала його, а серце ïï калатало так, що ладне було вискочити з грудей. Море зажерливо ревло, схопивши ïï чоловiка, i вона подумки благала: Ой, подми, вiтре — трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, i хоч би з мене дерево стало, то я б усiма вiтами над морем махала й листям би шумiла. Здавалось, цiлi вiки минули, вiки чекання, поки з'явилася шаланда в морi, що ледве виднiлася серед хвиль. Часом вона надовго ховалася за водяними горбами, потiм з'являлася i знову впiрнала, мов у безодню. Шаланда боролася з морем. У нiй був Мусiй Половець з якимсь чоловiком. Вони з усiх сил добивалися до берега, на якому зiбралася вся артiль, з селища прибiгли дiти. Вони переживали, та нiчим не могли допомогти у таку негоду. I от нарештi шаланда наблизилася, i Половчиха побачила, як зламалося весло, як шаланду перекинуло хвилею i на поверхнi показалася лише одна голова. Шаланда блукала догори кiлем, а хтось плив наввимашки до берега крижаним морем. Йому на допомогу кинулися рибалки. I от на берег нарештi вилiзли стомленi люди i серед них — чужа людина, що була на шаландi разом iз Мусiєм. Половчиха впiзнала Чубенка. Товаришi, — сказав Чубенко через силу, — я плачу за героєм революцiï, що визволив мене з французькоï плавучоï тюрми. I всi пiшли вiд моря. Лише стара Половчиха залишилася стояти на березi. Душа ïï скам'янiла. Там загинув ïï чоловiк. Думки ïï поринули у тi далекi щасливi роки, коли вони побралися, коли народилися ïхнi сини. Сини. Кожен з них був ïй рiдним i згадувався чимось своïм. Кожний був ïй дорогим. Давно нiчого про них не чула Половчиха. Тiльки Iван працює на заводi i робить революцiю... А iншi? Що сталося з ними, чи живi вони? Самотньо стояла жiнка наодинцi зi своïми думами. Та ось ïй здалося, що шаланда нiби наблизилась до берега. Жiнка подумала, що треба б почекати, може, шаланду приб'є до берега, то треба витягти ïï. Без неï риби не наловиш. Вона спустилася до моря, по колiна зайшла у воду i тiльки тодi побачила за шаландою якесь чорне лахмiття. Ну що ж, — подумала вона, — буде хоч над чим потужити. Не кожнiй дружинi рибалки випадало таке. Гинули чоловiки у морi. Та нараз вона почула голос, стомлений голос ïï чоловiка... Мусiй розповiв ïй, як хотiв врятувати шаланду, тому й сховався пiд кiлем, щоб Чубенко сам плив до берега. А той усе пiрнав та гукав, а потiм i справдi поплив до берега. Вони удвох з дружиною витягли пiд крижаним вiтром шаланду, як робили усе життя — удвох. Берег був порожнiй. I подружжя Половцiв пiшло до домiвки. Вони йшли, пренiжно обнявшись, ïм у вiчi дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено i дружно, як ходили цiле життя. Хай там хто що говорить про двi правди, у них вона одна на двох, бо вони — родина. Батальйон Шведа Херсон — мiсто грекiв — вигнанцiв, чиновництва, рибалок; цвiте липа могутньо й задушливо над розпеченим каменем вулиць, сонце грiє no-пiвденному, по — липневому, по-новому — в цей палючий дев'ятсот дев'ятнадцятий рiк. Цвiте липа й пахне неймовiрно, тече вулицями повною водою, марширує олешкiвський партизанський загiн у складi двох босих сотень — батальйон Шведа. Веде цей батальйон молодий комiсар Данило Чабан. Попереду оркестр, а перед оркестром сам товариш Швед — олешкiвський морячок, що як i кожний моряк, мрiє про кiнноту i потроху вростає в цей красивий жанр вiйськовоï професiï. Описуючи парадний марш цих воякiв, автор, немов той Боян, не втримується вiд пафосу. О дев'ятнадцятий рiк поразок i перемог, кривавий рiк iсторичних баталiй i нелюдських битв, критичний по силi, незламний по волi, затяжний i нiжний, нарiжний i вузловий, безсонний дев'ятнадцятий рiк! Утому роцi, як i у всiй вiйнi, поєдналися надто рiзнi почуття i дiï, слова, мрiï, намiри. Ось марширують босi вояки, а з Олешок починають бомбардувати Херсон шестидюймовими гарматами. Снаряд виє i вибухає коло плацу, матроси падають, а капельдудка, не розгубившись, грає польку — кокетку, i оркестр за роботою забуває про страх. На трибунi старий полiткаторжанин — вибухи снарядiв здаються йому салютами волi i життю. Як описати усю оцю мiшанину? Автор то пiднiмається до високого мовного стилю старовинних героïчних лiтописiв, то вiдверто iронiзує, розмiрковуючи про низькi землi бажання воякiв: Олешкiвцi йдуть, терплячи польку й гарматний обстрiл, думають про солодкий дим кухнi, про шевровi чоботи бiлого офiцерства, про шаблю товариша Шведа й про iншi бойовi речi. Та хiба й могло бути по-iншому! Той матроський загiн виявився зовсiм не матроським, ...вони зовсiм не матроси, а миколаïвськi найманцi, якi не звикли воювати гарматами, ïх завербовано за матроське вбрання... Це були офiцери з бiлим духом i найнятi ватажки нальотчикiв, спецiалiсти мокроï i сухоï справи, матроський цей загiн мав зрадити при слушнiй нагодi. Почався обстрiл, а єдина гарнiзонна шестидюймовка вiдповiдала. З болем дивився Данило у бiнокль на Олешки, адже стрiляли по своïх....там горiли вiд снарядiв будинки, матерi бiгали по вулицях з дiтьми на руках, матерi пораненi, дiти закривавленi, вiн бачив рученята, пiднятi до неба, звiдки летять невловимi вибухи, бачив багато такого, чого нi в який бiнокль не видко. Ю. Яновський нiби безстороннiй оповiдач. Вiн розповiдає, як Швед зiбрав усiх у нiчну експедицiю, як метушилися усi коло шаланд i пароплавчикiв, готуючись до бою. Яким контрастом звучить одразу пiсля цього опис природи! Вечiр був прекрасноï прозоростi й липневоï щедростi, у червнi мели плiднi дощi, i хоч хлiбовi це мало допомогло, проте трави та бур'яни розрослися без мiри, гримiв пiдземними водами дев'ятнадцятий рiк. Вечори падали на Днiпро з усiєï сили, вечори фiалковi, вечори смолянi... В такi вечори люди мусять думати про кохання, про своє життя, а не виношувати плани битв. Про це роздумує товариш Данило. Усе це народжувало у ньому бiль. I це природно. Неприродно було те, що бiльшiсть не вiдчувала цiєï краси, не вмiла цiнувати саме життя. Подробицi бою випадають так, нiби автор змушений вiдволiкатися на цi описи, коли над ним високе оксамитове небо, повне зiр. А потiм його самого заполонила прекрасна симфонiя свiтанку: Вiн майнув вiдобрiюдо обрiю, рожеворукий, голубоокий, торкаючи вершки верб. Починався липневий раноку плавнях i над Херсоном, беззвучно, без теми, без заспiву, свiтло лилося згори, наче з високого джерела. Уся ця новела нiби побудована як постiйний дiалог людей з протилежною точкою зору. Один вбачає романтику революцiï у кривавих боях дев'ятнадцятого року i захоплюється його подiями. Другий охоплений думами про вiчнiсть i загадковiсть життя, про велич людського серця. Так думав i Данило, що йшов пiсля бою до свого дому, ще не знаючи, що снаряд влучив якраз у його хату. Єдине, що в нього зосталося, — це немовля. Яке життя чекає цю маленьку людину у такому неспокiйному, суворому i немилосердному вiцi? Хтозна. Та життя є життя, i тим воно вже прекрасне. А доля в кожного своя. Листу вiчнiсть Ця новела розповiдає про один з епiзодiв громадянськоï вiйни, коли готувалося бiльшовицьке повстання проти нiмцiв i гетьманцiв. Була саме клечальна субота. Бездонний день клечальноï суботи горiв i голубiв над селом, з лiсу везли на возах клен — дерево, лiщину, дубове галуззя, терен, зелену траву, хати чепурили до клечальноï недiлi, подвiр'я пахло в'ялою травою, прекрасне село стало ще милiшим, воно прибралося в зело, заквiтчалося клечанням, хати бiлi й суворi, двори увiгнутi, чистi й затишнi, i синюще неволилося й лилося. На фонi цього дивного спокою i краси розгортаються подiï життя людського. У селi нiмцi шукають якогось листоношу, який знає, коли почнеться повстання i де захована зброя. У завзятих пошуках ïм несподiвано допомагають якiсь два чоловiчки. Вони розповiдають, як ховаються в плавнях, i пропонують саме там пошукати листоношу, який, мабуть, лежить пiд водою, дихаючи крiзь очеретину. Одразу ж розшуки було поставлено як слiд, озерця стали пильно обдивлятися, в озерця почали шкурляти ручнi гранати. Хлопцi негайно ж покинули шукати чорного дуба у Пслi i подалися геть розшукувати хати двох чоловiчкiв, щоб ïх пiдпалити. Хати й справдi були знайденi i пiдпаленi. Так сiльська бiднота помiстилася тим, хто виказав листоношу. А того й справдi знайшли пiд колодою серед тих озерець. Вiн виглядав жахливо: босi ноги, руки й обличчя — все чорним — чорно вiд безлiчi п'явок, i коли листоношу роздягли — на ньому не було живого мiсця, i п'явки купами поприсмоктувались до тiла. Коли листоноша потроху очуняв вiд капiтанового дому й звiльнився вiд п'явок, байдуже сказав: Таки знайшли. Але усе для нього було ще попереду. Врятували його зовсiм не тому, що пожалiли. Вiд нього чекали вiдомостей про день i час повстання та про заховану зброю. Але незабаром зрозумiли, що вiн не скаже так нiчого, i почали бити. Вiн напхав до рота трави, щоб не стогнати i не проситися. Вiн не мав права на смерть, вiн мусив нести своє закривавлене тiло крiзь потiк часу до ночi, прийняти всi муки, крiм смертноï, важко було боротися на самотi i не смiти вмерти. I листоноша повiв показувати заховану зброю, щоб зберегти для себе час. Вiн iшов затишним селом i вiдчував на собi сонячне тепло, вiн босими ногами торкався лагiдноï землi, йому здалося, що вiн iде сам через фантастичнi степи, iде, як тiнь од свого життя, мiцнiє в рiшучостi й запеклостi. Вiн бачить людей i знає, якi йому спiвчувають, а якi ненавидять, вiн iде по цiй розколинi двох свiтiв, i свiти не з'єднаються пiсля його смертноï ходи. Серед миру i затишку клечальноï суботи людство воює. Непримиренно й завзято. Брат iде на брата, свiй на свого, бо у вогнi громадянськоï вiйни так i буває. Тому i вважає Ю. Яновський, що громадянська вiйна — найстрашнiша трагедiя. А листоноша справдi дожив до вечора, витримавши усi тортури. Вiн страждав за свою iдею. Увечерi нарештi показав справжнє мiсце схову зброï, але вона не дiсталася нiмцям та гетьманцям — ïï захопили повстанцi. Листоношу розстрiляли. ...Сотник пiдiйшов до листоношi й вистрiлив у лежачого, i це лист у вiчнiсть пiшов од рядового бiйця революцiï. Вiд рядового бiйця революцiï. А вiн же був сам цiлим свiтом. I жив на землi, виконував свою справу листоношi, мрiяв носити й носити людям листи — добрi вiстi. То про що не його остання думка, про що лист у вiчнiсть? Новела закiнчується, як закiнчуються усi трагедiï на свiтi: скорботна матiр схилилася над загиблим сином. Коло листоношi сидiла зiгнута Василиха, не зводячи очей з мертвого. Чубенко зняв шапку й поцiлував Василиху в руку. Лист у вiчнiсть пiшов разом iз життям, як свiтло вiд давно згаслоï одинокоï зорi. Що сказати ïй? Чим можна виправдати вбивство? А вiйна — то i є вбивство. Про це говорить письменнику кожнiй новелi.

Метки ЛIТЕРАТУРА 1900-1930 РОКIВ, ВЕРШНИКИ, ЮРIЙ ЯНОВСЬКИЙ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Вершники


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация